70 чорних днів капелана Василя Вирозуба. Історія священника ПЦУ, якого росіяни катували струмом, світлом і холодним карцером, але не «розкололи».
Побиття, залякування, розтяжки і карцер — це лише невелика частина страждань, яку довелось пережити одеському священнику-капелану Василю Вирозубу.
Наприкінці березня росіяни запроторили одеського священника-капелана Василя Вирозуба, якого на той час уже понад місяць утримували в полоні, до карцера. Зранку 31 березня біля своєї чотиримісної камери він почув: «С вєщамі на виход». І вже за кілька хвилин конвоїри змусили його роздягнутися до гола і у такому вигляді закрили на чотири доби у холодному маленькому карцері — без вікон, туалету та умивальника.
«Я лише через добу зрозумів, чому я там сиджу, — пригадує Василь Вирозуб. — Десь через 15−20 годин прийшов майор і ще один, які сказали: у мене є час подумати, що я їм маю розказати, — інформацію, яку я знаю і нібито перед усіма приховав. Ну, і вони пішли. Вже на 2-гу добу почались побої, а на 3-тю — били струмом».
Про це важкий епізод 70-добового полону священник розповідає НВ, сидячи у своєму одеському домі, уже за три місяці після звільнення. Раніше він не хотів ділитися пережитим з журналістами, щоб не нашкодити хлопцям, які досі перебувають у ворожих руках.
Але тепер, зізнається Вирозуб, після масового вбивства росіянами українських військовополонених в окупованій Оленівці на Донеччині, мовчати він більше не може.
Місія Зміїний
Василь Вирозуб — настоятель одеського Свято-Троїцького храму Православної церкви України (ПЦУ) та капелан українських військовослужбовців. Зранку 25 лютого, на другий день великої війни, до нього зателефонував капітан ВМС з проханням поїхати на острів Зміїний по тіла українських прикордонників, які тоді вважались вбитими залпами з того самого «русского военного корабля» — крейсера Москва, чорноморського флагмана РФ.
Священник погодився на місію та взяв із собою ще двох протестантських пасторів і лікаря.
Вже в обід цього ж дня разом із ще 19-ма членами екіпажу рятувального судна Сапфір він вирушив до Зміїного — місця, де ще день тому українські прикордонники відправили у відомому напрямку російський крейсер.
«Не скажу, що десь було страшно за [своє] життя, — каже капелан, задумавшись про початок місії. — Я більше переживав, як треба зробити все правильно… Як ідентифікувати дітей [прикордонників Зміїного], як привезти їх додому, як зробити так, щоб не боялися моряки».
Вранці 26 лютого сапфірівці наблизились до Зміїного. Вони кинули якір поблизу острова, щоб дочекатись російську оглядову групу. Остання з’явилась за кілька годин: люди у військовій формі, балаклавах та зі зброєю в руках. Росіяни поставили на коліна усіх членів місії і почали нервово оглядати судно. А згодом — розпитувати про мету приїзду.
«Хто ви такі? Чого прийшли? Ви хоч розумієте, куди ви прийшли? Ви що, безсмертні, чи ідіоти?», — звучало від окупантів.
«А я так подумав і кажу: «Так, безсмертні», — пригадує свою відповідь священник, який тоді на палубі знаходився у підряснику та з хрестом поверху.
Від росіян сапфірівці з’ясували, що насправді українські прикордонники залишились живими і були взяті у полон — забирати із Зміїного було нікого. Відтак судно могло б повертатись назад в Одесу.
Але рятувальну місію уже не відпустили. Сапфір підтягнули ближче до тієї сторони острова, яка майже не зазнала руйнувань після російських обстрілів. Морякам і капеланам наказали сфотографувати вцілілу частину і відправити своєму керівництву: мовляв, острів не бомбили, а прикордонники нібито «здались самі». Доповісти сапфірівцям вдалося. Але після росіяни виключили зв’язок і взяли їх у полон.
Ще на судні Вирозуб намагався з’ясувати у одного зі спецпризначенців, що буде з ними далі. Той відповідав, що українців або мають відпустити, або затримати для перебування у Криму «до закінчення операції» (саме таким терміном РФ називає повномасштабну війну, яку розпочала в Україні).
«Я кажу: «Так, стоп, операція може бути і два-три місяці, а може й рік», — переповідає свої дебати із росіянином священник. — І він по лобі себе так починає бити і, показуючи на крейсер Москва [який у квітні підбили та затопили українські військові], каже: «Ты чо, поп, посмотри какая махина! Если она выстрелит, то не только Змеиного, но и вашей Украины не будет. 7−8 дней — не больше».
Тоді ж у руках російських військових опинився смартфон капелана, який був заповнений його фотографіями із українським міністром оборони, генералами та світлинами із передової. І як «вишенька на торті» — знімок Вирозуба із колишнім лідером організації Правий сектор Дмитром Ярошем.
Згодом усі ці світлини стали однією з причин жорстокого поводження зі священником у полоні.
Крим
На наступну добу усіх членів рятувальної місії насильно вивезли до окупованого РФ Криму. Але уже не на Сапфірі, а на російському судні Шахтар. Зустрічали останній російські військові вишикувавшись: два десятки українських цивільних із руками за спиною демонстративно провели повз них, розіпхали по автозаках і відвезли до гауптвахти військово-морських сил РФ в Севастополі.
Саме тут розпочались допити українців, пригадує священник. Їх було по 3−4 на день — психологічний тиск. Тоді росіяни ще не застосовували тортури.
Василь Вирозуб постійно запитував у слідчих, чому їх затримали і який їх статус. «Ми вирішуємо, який ваш статус», — часто чув він у відповідь і відмовлявся підписувати будь-які документи.
«Вони дійсно думали, що йдуть „освобождати“, — каже священник. — І на допитах багато запитували про бандерівців. Вони настільки у них вірять, що запитували „Чи володію я інформацію, де знаходиться Бандера?“ Я кажу: „В смислі?“. А вони: „Ти що, тупой?“ Я відповів, що знаю де Бандера, але і весь світ знає, де він».
У Криму сапфірівців і капеланів протримали 11 діб. В один із днів їх відвезли до військово-морського інституту, де утримували прикордонників із Зміїного, — тих, по тіла яких і їхала рятувальна місія. Вже усіх разом, близько 200 українців, росіяни відвезли на аеродром і посадили в літак. Останній відвіз незаконно утримуваних до російського міста Шебекіно, що розташовано за 200 км від українського кордону у Білгородській області.
Фільтраційний табір
На окраїні міста для прийому полонених росіяни нашвидкуруч розкинули наметове містечко, навіть не встигнувши оточити його колючим дротом. Українці, які ще кілька годин тому були у теплому Криму, потрапили у холодні умови — надворі було мінус 20 градусів.
«Деякі наші військовослужбовці були просто в футболочці, простих штанцях, могли бути в тапочках, — пригадує Василь Вирозуб. — І уявіть, як потім цих дітей на коліна ставили з руками за головою, прикладами — по голові. Деякі втрачали свідомість».
Конвоїри зустріли українців із собаками, яких натравлювали, щоб ті пришвидшували ходу полонених до наметів. Утримуваних обшукували, забирали усі особисті речі та видавали кожному номер — від цього часу у них не стало імен.
Після проходження такого контролю українців відводили до наметів, де ставили на коліна під наглядом озброєного військового. Так, пригадує Вирозуб, вони простояли усю ніч, поки росіяни провели облік усіх полонених.
«Всі стояли на колінах, — каже священник. — Я в підряснику стояв. Тоді їм вже було все одно».
Отримали їжу українці лише на третій день перебування у таборі. Тут росіяни продовжували допитувати полонених, для яких створили важку атмосферу із постійним гавкотом собак і «роботою» прожекторів.
Капелан пригадує, що разом із протестантськими колегами намагався підтримувати військових і цивільних полонених, а також збирав їх щоранку на молитву.
«Іншого виходу не було, — пояснює Василь Вирозуб. — Я прекрасно розумів, що система любого табору — це роз'єднати. Разом із капеланами ми ставили задачу перед солдатами: повернутися додому живими, здоровими і неушкодженими. Це завдання, яке вони повинні були виконати. А далі — будемо вирішувати».
Інколи, пригадує капелан, військові повертались із допитів зневіреними. Тоді Василю Вирозубу доводилось їм нагадувати про поставлене завдання.
«Ти чув, яка задача?» — перепитував у військового священник. І той відповідав: «Додому живим і здоровим повернутись».
«Так, додому живим і здоровим повернутись. Ти зрозумів?», — повторював капелан.
Сам Василь Вирозуб натомість не міг боятися. А надто — коли бачив відвагу і сміливість у очах деяких військових. «Мені, старому капелану, що було вже боятись? — пояснює він. — Я від них заряджався цією відвагою, я не міг бути гіршим за них. Це була взаємопідтримка».
Генеральська зустріч
В останній день перебування священника у фільтраційному таборі до його намету зайшов військовий у польовій формі з генеральськими погонами. Він, оточений власною охороною, підійшов ближче до полонених і відрекомендувався як заступник міністра внутрішніх справ РФ генерал Олександр Кравченко.
Російського генерала цікавило, чи годували полонених у таборі і чи добре до них ставились. Він також заявив, що повномасштабна війна розпочалась через те, що українці дозволили «розвинутися бандерівцям» і що РФ не може допустити, щоб на її кордонах стояло НАТО.
— А ти правильний чи неправильний поп? — раптом звернувся Кравченко до Василя Вирозуба.
— Для України я правильний, бо у нас є томос, — відреагував він. — А для Росії немає сенсу запитувати, бо у вас навіть томосу немає.
— Жалітись вам тут нічого, — вальяжно продовжив розмову генерал. — Бо там у вас кулі свистять, снаряди падають. А тут ви перебуваєте під захистом Російської Федерації.
Після цієї розмови Василя Вирозуба разом із рештою полонених відвели до автозаків. Останні їх відвезли до СІЗО в російському місті Старий Оскол, що на півночі Білгородської області.
СІЗО
Полонених зустрів живий коридор із працівників СІЗО — і надворі, і всередині будівлі. В приміщенні конвоїри почали бити полонених гумовими палицями і натравлювати на них собак.
Але коли дійшла черга пройти цей «коридор» священнику — конвоїри дещо завмерли. «Військові-військові-військові — і тут виходить поп з хрестом і хвостиком, — пригадує Василь Вирозуб. — Вони обалділи: „Так, батюшка, давай акуратненько, тут сходи“. Вони не знали, що робити. Якщо військових ще били, то зі мною не знали, що робити. У всіх було питання, що я тут роблю. Але коли мене уже постригли і одягнули у форму, то били і вже не питали, чи батюшка. Просто били».
А постригли Василя Вирозуба та переодягнули у чорну тюремну форму у день прийому — 18 березня. Так він опинився у камері № 48 разом із ще двома протестантськими капеланами та лікарем, з якими ще в лютому вирушив з рятувальною місією до Зміїного.
Перший час в СІЗО допити відбувались по 2−3 рази в день. Полонених били під час прогулянок просто без жодних пояснень.
«Били тільки для того, щоб вдарити, щоб показати, що він хазяїн. От лише тому, — пригадує священник. — Коли вели на допит нашого капелана ОлександраЧокова, то вдарили його під дих, а потім за голову — і до коліна. Він втратив координацію і впав. Потім лицем його притиснули до сітки».
Олександр Чоков запитував у конвоїра, за що той його б'є. І почув у відповідь: «Було би за що, то взагалі би вбив».
Кожен ранок у камері Василя Вирозуба розпочинався із молитви. Священники молились в голос «за Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ, за перемогу українського війська над всяким ворогом і супротивником, за повернення всіх полонених».
І коли охорона чула «за волю і незалежність нашої держави», почала лупити кийками по стіні камери, щоб ті мовчали та розмовляли російською.
«До нас вони не мали права заходити, — пояснює Василь Вирозуб. — Били лише тоді, коли на допити водили, або на прогулянки. Бо били лише там, де камер не було — в кімнаті для їхнього персоналу».
Тортури
Зранку 31 березня священника вперше за час перебування у СІЗО відправили до карцеру — голим. Відправили у так звану камеру-«резинку», стіни якої були вкриті гумовим матеріалом.
У холодному маленькому приміщення було важко перебувати, пригадує капелан. Там не було туалету, тому всі природні нужди доводилось здійснювати на місці.
«А холодно було так, що ти стояв на одному місці, щоб нагріти його. Ходити було неможливо через холод, — пригадує священник. — І ти стоїш на одному місці, а через 15−20 годин підошви ступнів не те, що боліли, а було відчуття, що їх побили патиками. І ти вже чуєш, що тебе болять п’ятки, аж печуть. Ти стаєш на коліна і вже грієшся так. А потім знову стаєш на ступні. Вже на 2−3-тю добу ти ловиш „галюни“. Адже ти три доби уже не спиш: бо тільки починаєш засинати — падаєш на холодну землю і просинаєшся. Дубарь жахливий. І вже стояти не можеш: коліна також починають пекти, скільки ти на них постоїш? І на сідницях не дуже посидиш (але вже потім і на них сиділи). Чим більше твого тіла торкалося до землі, тим скоріше ти мерз і тебе починало трясти від холоду».
У карцері Василю Вирозубу давали попити лише 200−300 г чаю на добу. Їжу також пропонували, але не давали чим її з'їсти. Тому всі чотири доби у карцері капелан був голодним.
«Але як [їсти]? — дивувався священник. — У тебе руки… до тебе там уже хтось сидів і ходив у туалет, ти розумієш в чому ти сидиш… Вже на другу добу я кашляв гноєм. Випари сечі, цих кислот, виїдали легені».
Під час перебування у карцері капелана водили на допити. Йому давали біле простирадло, щоб обгорнутися, і заводили в «конвоїрну» кімнату.
У перший день тортур у цьому приміщенні Василя Вирозуба зустріли чотири росіянина, із яких троє — офіцери. Йому почали ставити запитання, а коли не влаштовувала відповідь — почали бити. Впродовж 20 хвилин росіяни наносили священнику удари кулаком в потилицю. А далі, не отримавши свого, знову повернули голим до холодного карцеру.
«Казали, що не може бути такого, що я стояв [на фотографіях у смартфоні] біля таких людей [Яроша], таких генералів, і не працюю на СБУ. Що не може бути, що я не працюю з нашою „конторою“, і тому маю мати інформацію. — розповідає священник. — Вони не вірили, що я не співпрацюю з СБУ. Запитували, який тоді сенс у моїй посаді [священника]?».
Наступного дня росіяни продовжили знущатись над капеланом. Привівши його у простирадлі до «конвоїрної», вони знову повторювали свої запитання.
Цього разу священника допитували два майори, лейтенант і підполковник. Як виявилось згодом — останній був начальником СІЗО Олексієм Гніповим.
Відповіді капелана їх знову не влаштовували. Один із майорів підскочив і зі всієї сили вдарив кулаком священника у щелепу так, що українець відлетів до стінки. А далі усі четверо, притиснувши священника до стіни, почали його розтягувати і викручувати в неприродній спосіб, і знову наносити важкі удари.
Капелан не витримав нестерпний біль і викрикнув: «Стоп, досить мене бити. Я згадав про генерала…».
Один із працівників СІЗО почав радісно повторювати: «Я знал, я говорил, что поп расколется».
Росіяни побігли вмикати камеру, щоб записати його свідчення.
— Так от, генерал — це замміністра МВС, — почав свою розповідь Василь Вирозуб.
— Отлично-отлично, продолжай, — говорив підполковник.
— Замміністра МВС РФ Кравченка … знаєш таке прізвище?
— Ну-у?
— Так от, він сказав мені, що ні один волос з моєї голови не впаде, тому що я під захистом великої Російської Федерації. Пацани, не знаю, що робити, і як перед ним показатись лисим?!
Після цих слів капелан відчув, як один із майорів послабив хватку, і подумав «Господи, спрацювало!».
Працівники СІЗО зупинили запис відео, підполковник сказав закінчувати і вийшов. А його підопічні лише розлючено сказали: «С*ка, этот поп нам еще угрожает».
Після цього священника відпустили з катівні. За якийсь час його змусили пройти поліграф, а потім вже одягнутим відправили ще на 15 діб у камеру-одиночку.
«Ці 4 доби були найважчими. — пригадує сьогодні капелан. — Я думав, що уже все. Я попросив у Господа пробачення і сказав мене приймати».
Звільнення
Росіяни продовжували утримувати українського священника в СІЗО впродовж наступного місяця. Але вже без таких страшних тортур. У квітні вони звільнили двох протестантських пасторів і лікаря, які сиділи в камері разом із Василем Вирозубом. Але його не відпустили.
Сталось це лише на початку наступного місяця — 5 травня. У другій половині цього дня конвоїри зайшли до його камери і сказали зібрати речі. В одному із кабінетів віддали підрясник, одягнули на голову шапку і перемотали її скотчем. У такому вигляді Василя Вирозуба відправили на обмін: спершу — літаком до Сімферополя, а далі — вантажівкою до місця обміну на Херсонщині.
«Я до останнього не знав куди мене везуть, — зізнається капелан. — Я думав, що везуть на парад позору 9 травня. Я так думав, бо чув про цей парад по їхньому радіо».
Але вже 6 травня полонений священник опинився на Херсонщині. Він вийшов із вантажного авто разом із українським військовим, — той був пораненим і без ноги, тому Василь Вирозуб допомагав йому дійти до української сторони.
«Коли я побачив український прапор — ще нічого, — пригадує зі сльозами на очах капелан. — Але коли наш медик підійшов і сказав «Слава Україні», я вже відповісти не зміг. В мене сльози текли. І зараз уже течуть. Я головою маханув і кажу: «Обов'язково, да!»
Синьо-жовта Одеса
Василь Вирозуб зізнається, що у СІЗО йому вдавалося триматися, бо вірив: якщо його довго утримують, то Київ поки стоїть. А чим більше його били — тим сильніше українські захисники давали по зубах росіянам.
«Я і собі ставив завдання, що треба вижити і повернутись додому живим і здоровим», — говорить він. Та й перед росіянами не хотілось показатись слабким.
Особливо допомагала молитва, зауважує він. Адже так можна було відволіктися і «вийти із цієї камери».
«Особливо відчувалась молитва мого приходу. Коли приходила 9 година, то було відчуття, що молиться пів України за мене», — зізнається священник.
Після 70 днів полону Василь Вирозуб одразу ж повернувся до рідної Одеси. Вже за кілька днів він зі сльозами на очах провів службу для своїх парафіян. А також розпочав лікування після російських катувань і продовжив займатись тим, що й раніше — опікуватись українськими воїнами.
Капелан зізнається, що після 70 днів полону він повернувся у зовсім інше місто: «Вразила жовто-синя Одеса. Тільки не на фасаді, а всередині [в серцях]. Я побачив іншу Одесу. Я побачив людей, які починають говорити українською мовою. В мене є парафіяни, які все життя говорили російською, а зараз починають українською».
Священник додає, що сьогодні в Україні війна доторкнулась до кожного. А якщо не доторкнулась до серця і розуму людини — то це не українець.
«Немає цивільних, — каже він. — Бо кожен на своїй роботі працює на захист: військові — на передовій, волонтери — збирають допомогу, журналісти — займаються своєю роботою, пахарі, які зараз збирають хліб, — своєю працею. Той, хто нічого не може, — моліться. А той, хто навіть молитися не може — то просто не заважайте. Ми мусимо перемогти. Бо якщо ми запустимо сюди цю орду, то нас відкинуть назад в той совок ще на 30 років. Ми мусимо вистояти».
Автор: Наталія Роп
Джерело: НВ